Зміст |
Микола Зеров
Нове Українське Письменство
III
Травестія після Котляревського. Білецький-Носенко. Гулак-Артемовський. Переклади-травестії: Гулак-Артемовський, Гребінка. Травестійний стиль у прозі: Квітка та інші. Травестія в 40 — 50-х рр.: Олександрів, Копитько, Кухаренко.
§ 1. Травестія після Котляревського. Білецький-Носенко. На початку XIX в. Котляревський, безперечно, центральна постать в українській літературі, єдиний учитель і єдиний зразок для всіх, хто намагався писати «на наській мові дідовськой». Його слідами пішов цілий гурт більших і менших літературних діячів. Його вплив, широкий і сильний, виявився не тільки в галузі двох літературних форм, зразки яких він показав, — травестованої поеми та комічної оперети (оперети-водевіля), — а і в галузі байки, оди, послання-«писульки» і навіть повісти. Але найбільшу кількість наслідувань викликала його творчість травеститора. В цій галузі його діло продовжували Білецький-Носенко, Артемовський-Гулак, Порфир Кореницький, Степан Олександрів, Копитько-Думитрашков, Яків Кухаренко, почасти Квітка та Гребінка, не кажучи вже про велику силу невідомих авторів, що полишили нам свої твори, не залишивши власних наймень.
З огляду на хронологічні дати творів, усіх названих письменників можна розвести на дві групи: до однієї стануть сучасники Котляревського, його літературні однолітки, творчість яких припадає на двадцяті-тридцяті роки; до другої — травеститори пізніші, що вийшли на літературний шлях уже по смерті Котляревського, коли в Харкові склався гурток етнографічно-романтичний, а на петербурзькім обрії стала поволі підійматися літературна слава Шевченка. Перші писали в ту пору, коли жартівливі поеми та оди звучали молодо, виглядали непоношено, являючи вдячне поле для письменницької праці; другі виступили з своїми працями тоді, коли все живе й талановите перейшло до інших жанрів, і мало не з першого ж свого кроку ставали анархонізмом. Всі вони, і перші й другі, раніші й пізніші, за вийнятком одного хіба Гулака-Артемовського, не піднялися на висоту Котляревського. Не маючи ні його хисту, ні його широких все таки обріїв, громадських та літературних, не зрозумівши духу і напрямку «Енеїди», вони стали копіювати саму зовнішню сторону поеми Котляревського і «вкинулися в надзвичайну часом утрировку та безглузду карикатурність». «Своїми спробами вони довели до того, що на все українське письменство встановився був погляд, як на грубе варнякання», пристановище «малоросійських жартів», так що справжні творці тоді ж таки «мусіли не жартома доводити, що українська мова здатна і до серйозної творчости та поважних творів» (Єфремов).
Творчості цих дрібних і здебільшого малоталановитих літератів звичайно надається титул котляревщини .
С. О. Єфремов у своїй «Історії письменства» характеризує котляревщину, як «обивательську літературу» на «всякі злоби дня та біжучі справи». Він указує на її подібність до старих, ще з XVIII в., віршів, сатир та «пашколів», що виходили з «письменних кругів народу» і являли собою відгук на різні події, що так чи інакше будили думку, зворушували уяву широких мас людности: і там, і тут за перо брався «обиватель» — розуміється, в російському, а не польському значенні слова — і орнаментував свій маленький літературний замисел під якийсь визнаний і популярний твір . — Цей «обиватель», цей тихий і мирний провінціял, озивається часом і в Котляревському, в його тирадах про «Полтаву-матушку», про «битую копійку», цю «прелестницю-злодійку» та в елегійних спогадах про те, «як в армії колись велося»; але в авторі «Енеїди», поруч з ним, раз-у-раз вставав, мовляв за Єфремовим, «сковородинець і масон», письменник широких інтересів та широкої сприйнятливости і не давав своєму літературному творові упасти на дно провінціяльної графоманії. В котляревщині «обиватель» запанував цілком і надовго. Думка С. О. Єфремова, ніби всі оті невдатні наслідувачі Котляревського з їх грубо гумористичним тоном, зневажливим трактуванням народнього побуту та карикатурно-«кабацкой украинской речью» були в нашім письменстві з’явищем випадковим, скороминущим — ця думка навряд чи може назватися слушною. Котляревщина була довгою і впертою хворобою українського слова. Проф. Дашкевич справедливо зазначає, що «комически-карикатурное изображение народа продолжалось еще в 50-х годах», і на доказ своєї думки посилається на твори Ващенка-Захарченка, Г. і С. Карпенків та інших. Щождо зумисно простацького стилю котляревщини, то він — правда поза межами літератури — доховався в цілості до найостаннішого часу в газетних фейлетонах та агітаційних листках .
Таким чином маємо: 1) провінціяльно-обивательську природу письменника, 2) грубо гумористичне трактування народнього побуту і 3) образну, конкретну, з нахилом до вульґарности мову. Ці три риси визначають літературне обличчя всієї котляревщини, а зосібна і одного з найперших її представників — Павла Павл. Білецького-Носенка.
П. П. Білецький-Носенко народився і виріс у Прилуцькому повіті на Полтавщині. Замолоду служив у війську, в 1794 р. під командою Суворова штурмував Прагу; потім, вийшовши в одставку, став за «штатного смотрителя» в Прилуцькій повітовій школі. Один час утримував у Прилуці приватний пансіон, де сам викладав усі предмети — реторику, поезію, мітологію, гражданський та воєнний устави, старі й нові мови, історію та географію, а «для преуспевших», крім того, артилерію та фортифікацію. — Людина старосвітського, консервативного типу, він міцно стояв на сторожі основ тодішньої суспільности, між іншим, доказував законність і державну рацію кріпацтва. «Как бедна, — писав він, — та монархия, где подданные своевольны! Как призрачно она соединена! Мы видели из переворотов империй, сохраненных нам историей, и малых владельцев, которые возделывают свои поля наемниками. Такой владелец подобен главе какой-то демократической республики... подчиненные его не страшатся, ибо они, когда захотят, могут его отставить. Напротив того, помещик, имеющий своих собственных крестьян, подобен монарху в благоустроенном государстве. Не на этой ли благодетельной власти... малых монархов отчасти покоится непоколебимо деятельное могущество и слава России».
Живучи в своему провінціяльному закутку, цей політичний мислитель і наставник дворянської молоді з найбільшою охотою займався на дозвіллі наукою: підтримував зносини з ученими інституціями, розв’язував завдання, писав преміяльні твори, а то й цілі наукові трактати на найрізноманітніші теми — економічні, літературні, аґрономічні... Але, треба думати, його наукові писання були дуже невисокої вартости; слави своєму авторові вони не придбали. «Только глубоким стариком, — говорить М. І. Петров, — в 1855 г. Белецкий-Носенко удостоился сочувственного печатного отзыва о своих историко-литературных трудах».
До «малороссиянизма» Білецький спочатку — під час своєї служби в війську — мав певну нехіть; пізніше, отаборившися в Прилуці, він сам став до гурту прихильників українського слова; але навіть і тоді жартливу «Горпиниду» не брав так поважно, як свої наукові праці.
Покуда годі, Музо жвава,
Повісьмо кобзу на гвіздок!...
Се од безділля лиш забава;
Прощай до будущих святок!
Бач, я приймаюсь знов за діло … (III, 48).
«Горпинида» була для нього лише розвагою, лише веселим intermezzo між науковою розправою «про Державина и Ломоносова, величайших лириков российских» та «Пасечником или опытным пчеловодством в южной полосе России».
Розуміється, таке ставлення до справи не обіцяло ніякого заглиблення в сюжет, не свідчило про найменше бажання артистично його обробити. «Горпинида, чи вхопленая Прозерпина» справляє супроти «Енеїди» враження надзвичайно мізерне — і не тільки тому, що поетичний хист Білецького-Носенка дуже дрібний проти хисту Котляревського, але й тому, що її не досить було продумано і не досить оброблено.
Подібно до Котляревського, автор «Горпиниди» травестує російський твір. Його зразком було «Похищение Прозерпины», поема Котельніцького (1795 р.), — античний міт, перенесений на ґрунт російського життя, «стара брехенька, за новину» видана — як атестував її в своїй переробці сам Білецький.
Українська переробка поеми невелика розміром, має всього 3 пісні, 133 десятирядкові строфи; розповідає вона в 1-ій пісні про гулянку Горпини з подругами в гаю, в другій — про виїзд Плутона з підземного царства і його зустріч з Горпиною, в третій — про журбу Церери, її примирення з Плутоном та Горпинине весілля.
Залежність літературної манери Білецького од «Енеїди» впадає в око відразу, починаючи з українізації латинського імени героїні:
Піп дав їй ім’я Прозерпина;
Що ж? люди, звикши лицювать,
Переіначили: Горпина,
І мні нельзя вередувать. (І, 11).
Про цю ж залежність говорять і окремі образи та порівняння: смерть, що віддає Плутонові честь косою (II, 10); москаль, що мутить на селі («Буває інколи, з дороги Заверне в хутора москаль», І, 35) ; ніч, що «напнула на розпашку На мир, як смоль, свою запаску» (II, 17) і т. д.
Але загальний тон поеми Білецького значно грубіший: їй бракує того іскристого дотепу, який у Котляревського примушує забувати брутальність багатьох сцен; немає в ній і тієї етнографічної та психологічної правильности, яка і в гіперболічних описах не порушує пропорцій реального. У Котляревського Дідона, загулявши з Енеєм, розбиває горщик з варенухою («Дидона кріпко заюрила, Горщок з вареною розбила», І, 31), але це зовсім не типовий малюнок жіноцького проведення часу: троянки у нього весь день сидять при кораблях, не беручи жадної участи в бешкетах своїх чоловіків. По шинках вони не ходять. А в Білецького-Носенка це явище звичайне. Він пише так:
Коли у свято із скрипицей
Дівчата цілой вереницей,
Гукаючи, бредуть в шинок (І, 13)
і в результаті дає те, що Куліш називав «насильственной каррикатурой». Картини пекла введені немов нарочито для того, щоб відтінити різницю межи письменником талановитим і бездарним. Не кажучи вже про якийсь сатиричний замисел (як у Котляревського), їм бракує навіть простої вимовности народніх малюнків пекельної пащі .
Мова «Горпиниди», хоч як її автор намагався писати чисто («на гарній мові України», І, 2), важка і неправильна. У Білецького-Носенка зустрічаємо не тільки скорочені форми (їсть, зам. їсти, прикован зам. прикований, манієй зам. манією, з тобой, з ней, мні зам. мені), у нього трапляються гріхи проти найосновніших законів української фонетики, яких годі й шукати у Котляревського («Нажерся блискавок і гріма », «Насупився чорніше нічі », «Губки, ніби угорки-сливи, Да, як дуга московська, бріви »). Вірш незграбний. Окремі вдатні вирази, окремі музичні рядки (напр., «Земля плугатирям бенкета Не хоче ставить восени» або: «Но де! Нема про неї й чутки... Якось то Пан, божок гаїв, Шукав для семерної дудки У болотах очеретів») трапляються де-не-де, немов ті «рідкі плавці у морській пучині». На величезній більшості строф лежить печать повної версифікаторської безпорадности.
§ 2. Гулак-Артемовський. Білецький-Носенко з своєю «Горпинидою» та ще два анонімні твори того ж часу («Вояж по Малой России г. генерала Беклешова» і «Вакула Чмир», видрукуваний в додатку до «Грамматики малороссийского наречия» Олексія Павловського, стор. 93-106), являють собою перший початок котляревщини. Всі вони — «Горпинида», і «Вояж», і «Вакула Чмир» — невисокої художньої вартости і стоять на самім порозі літератури. Найбільш талановитого, «найлітературнішого» представника котляревщина придбала в особі П. П. Гулака-Артемовського.
Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865) народився на Правобережжі, в м. Городищі, Черкаського пов., де його батько був священиком; учився в Київській академії; після академії учителював у польських поміщицьких сім’ях, а р. 1817, за протекцією гр. Северина Потоцького, куратора Харківської шкільної округи, перейшов до Харківського університету одночасно вільним слухачем і лектором польської мови; з 1818 р. був учителем дівочого інституту; з 1820 — професором, в рр. 1841 — 1849 і ректором Харківського університету.
Професор з Гулака-Артемовського був невисокої і, так мовити б, офіціяльної марки. Своєї науки — він читав російську історію — як фахівець він не студіював зовсім, але зате довго і красномовно міг вихваляти Карамзіна «Историю государства российского», потріпувати нові історіографічні праці і особливо широко розводитися про славу та велич Росії. Спогади слухачів одностайно малюють його як блискучого промовця, великого майстра до фрази, що своїм потужним, «ораторським» голосом виповнював найбільші університетські авдиторії, але знань давав мало, зоставляючи «своих слушателей в полнейшем невежестве по отечественной истории».
Як усі люди, що власними зусиллями самі протоптали стежку до високого службового становища, Гулак-Артемовський був людиною зручною, з великим практичним тактом; умів набути і підтримати потрібні для служби зв’язки, з’єднати ласку впливової людини, підкреслити, де треба, своє «вірнопідданство» та свій патріотичний настрій. Останній цілі він дуже часто примушував служити і своє українське перо, і треба визнати, що не завжди все те виходило на добре. В його випадах проти «Клеветников Росии» немає й найменшої гідности поета-громадянина. Його вірші про Палмерстона, англійського прем’єра часів Кримської війни, ліберала та імперіаліста —
Не спить він день, не спить і ночі...
А що найбільше дошкуля
Його і шилом коле в очі,
То слава білого царя —
по суті повні того самого «квасного» патріотизму, що й тогочасний російський «лубок»:
Вот в воинственном азарте
Воєвода Пальмерстон
Поражает Русь на карте
Указательным перстом.
Але чи не найкраще характеризують Гулака його поезії, присвячені одержанню орденської звізди. Кожен їх рядок повен такого наївного культу ранґи та ордена, такої дрібно-урядовецької психології, що трудно собі навіть уявити автора поважним і заслуженим університетським професором.
І на радощах серденько
Під звіздою б’ється, —
Що аж стрічка та частенько
На грудях трясеться...
Перед нами обиватель з вузьким крайобразом, консервативний, небайдужий до урядової ласки, оборонець існуючого ладу, російський патріот офіціяльного ґатунку, одно слово, перед нами те саме обличчя, що вже глянуло на нас з писань Білецького-Носенка.
Розуміється, літературна праця для Гулака-Артемовського,так само, як і для Білецького, була нічим іншим, як тільки розвагою. «Артемовский не был то, что называется человеком литературным», — спогадує про нього М. Де-Пуле. Далекий від думки присвятити себе виключно літературі, він у письменстві був лише аматором. Де-Пуле гадає навіть, що коли б Гулак вирішив зосередитися виключно на літературній праці, він навряд би став писати по-українськи. «Он с одинаковым совершенством владел языками русским, польским и малорусским и, как человек очень умный и практический, едва ли отдавал предпочтение последнему». На щастя, Гулак займався літературою тільки «межи ділом», одпочиваючи од ректорських та професорських обов’язків, і тут на дозвіллі українська мова привабила його своєю свіжістю, відсутністю в ній робленого, штучно-піднесеного стилю, в якому він вів свої університетські лекції, привабила його тим, що давала вихід гумористичній стороні його натури та його українському, крайовому патріотизмові. Бож при всьому своєму кар’єризмі і «казенного образца» лекціях російської історії, Гулак був щирим українським патріотом, аматором і добрим слугою українського слова, і, хоч радив Кулішеві «не слинити», «козацьку матір» оплакуючи, але разом з тим сам у 1860 р. закликав своїх знайомих до підтримання «Основи», небайдужий до перспектив дальшого розвитку «рідненької мови».
Писати Гулак почав ще на академічній лаві. Але його перший твір — переробка поеми Буальо «Le lutrin» («Аналой»), скерована проти чиновницького хабарництва, написана була церковно-слов’янською мовою. Українські його твори з’явилися пізніше, вже після російських; перші з них датуються 1817, останні 1860-ми роками. Все, що становить літературну славу Гулака — байка «Пан та собака», «Гараськові пісні», «Рибалка» — все те вийшло друком у першу половину його літературної діяльности, між 1817 та 1833 роком. Писанням його старих літ звичайно надають менше значення, хоча й серед них трапляються цікаві й талановиті речі.
До школи Котляревського Гулака-Артемовського відносять перш за все «Гараськові пісні», його переробки Горацієвих од. Вони не всі однакового характеру і однакової артистичної вартости. Одні стислі, короткі і зостаються в тісних рамках Гораціївського вірша (такі переробки од II, 3, І, 23, почасти І, 11); інші (І, 34, II, 9, II, 14)докладні, розведені водою і відступають від пляну свого первотвору, являючи по суті низку варіяцій на Гораціївську тему.
Найбільшою популярністю серед Гараськових од користується перша ода до Пархома. У Горація її заадресовано до Деллія, другорядного памфлетиста і політичного аґітатора перших часів Авґустового правління. Горацій рекомендує в ній своєму приятелеві зрівноважений спокій філософа, aequam mentem:
В години розпачу умій себе стримати
І в хвилі радости заховуй супокій,
І знай: однаково прийдеться умирати,
О Деллію коханий мій, —
Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,
Чи, лежачи в траві, прикрашений вінком,
Рої понурих дум на затишному лузі
Фалернським гнатимеш вином.
Цю саму думку повторює і Гулак-Артемовський, але в іншому тоні та іншими образами:
Пархоме! в щасті не брикай,
В нудьзі — притьмом не лізь до неба;
Людей питай, свій розум май,
Як не мудруй, а вмерти треба, —
Чи коротаєш вік в журбі,
Чи то за поставцем горілки
В шинку нарізують тобі
Цимбали, кобзи і сопілки.
Його засоби передачі латинського ориґіналу ті самі, якими користувався і Котляревський: 1) «високий» тон первотвору заміняється «підлим» (зам. Фалерну — поставець з горілкою, зам. затишної луки — галасливий шинок) і 2) клясичній темі надається українська орнаментація, — як Котляревський переіменував на український лад своїх троянських героїв, так і Артемовський латинське ім’я Горацієвого адресата заміняє на українське наймення Пархома, італійський пейзаж — на український, римську приміську обстанову на українську сільську. У Горація читаємо:
Бо прийде, прийде час: покинеш поле й луки,
І віллу, і сади, де Тібр тече мутний,
І на усі скарби пожадливії руки
Наложить спадкоємець твій.
А в Артемовського:
Покинеш все: стіжки, скирти,
Всі ласощі — паслін, цибулю...
Загарба інший все, — а ти
З’їси за гірку працю дулю.
І смерть наприкінці оди з’являється у нього в образах, витворених народньою уявою. У Горація — підземні ріки, Харонів човен і вічне вигнання у царство тіней:
І всі ми будем там . Надійде мить остання
І в човен кине нас, як діждемо черги, —
І хмуро стрінуть нас довічного вигнання
Понурі береги.
А в нього смерть приходить до людини на піч і не потребує ні урни з жеребками, ні човна через ріку, щоби віддалити свою жертву від живих:
«Чи чіт чи лишка» — загука.
Ти крикнеш чіт . — «Ба, брешеш, сину!»
Озветься паплюга з кутка
Та й зцупить з печі в домовину.
В цей же спосіб перелицьована в Гулака і знаменита Лермонтовська «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье»); в її тоні, грубо жартівливому, трудно відчути високе піднесення патетичного Лермонтовського ямба:
Так тощий плод до времени созрелый,
Ни вкуса нашего не радуя, ни глаз,
Висит между плодов, пришлец осиротелый,
И час их красоты — его паденья час...
И прах наш с строгостью судьи и гражданина
Потомок оскорбит презрительным стихом —
Насмешкой горькою обманутого сына
Над промотавшимся отцом.
Замість тривоги сучасника за своє покоління, покоління «без чести і поваги», без громадських ідеалів, у Гулака-Артемовського добродушна посмішка людини старшої ґенерації над ґенерацією молодою, щось на зразок многословної балаканини сільського дідка, глибоко впевненого, що за його молодощів і люди були здоровіші, і земля родила краще:
І марно як жили, так марно і помруть, —
Як ті на яблуні червиві скороспілки;
Що рано одцвіли та рано й опадуть;
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки .
І років через сто на цвинтар прийде внук,
Де грішні кості їх в одну копицю сперли ;
Поверне череп їх та в лоб ногою — стук !
Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»
Обидва вірші, розглянуті вище, репрезентують ту старотравестійну манеру Гулака, яка у нього спільна з Котляревським і всією котляревщиною. Але поруч неї єсть у нього й інша манера, далеко шляхетніша, що становить власне перехід од травестії до перекладу. В цій «новотравестійній» манері видержано дві переробки — «Рибалка» з Ґете та вірш «До Любки» («До Хлої») з Горація (ода І, 23).
Горацієва поезія «До Хлої» — одна з перлин його лірики, справжнє диво лаконізму й стислости. Подаю її в перекладі, по змозі точнішому:
Чому від мене так ти утікаєш, Хлоє?
Мов сарна молода, що в горах — боязька —
Страшиться вітрику і тиші лісової,
І матері шука.
Відновлена весна прогомонить гаями,
Зелена ящірка в кущах зашелестить, —
Вона жахається і дивиться без тями,
І вся тремтить, тремтить...
Таж я не лютий тигр, і вийшов не на згубу;
Я не ґетульський лев, щоб сарни розривать...
Пора вже дівчині, що виросла для шлюбу,
Од нені одставать.
Що ж робить з цією п’єсою Гулак-Артемовський? — Перш за все він вносить до неї нові деталі і з дванадцяти рядків розтягає її на вісімнадцять. (Все, що український автор додає від себе, відзначаю розбивкою).
На що ти, Любочко, козацьке серце сушиш?
Чого, як кізонька маненька та в бору,
Що — чи то ніжкою сухенький лист зворушить,
Чи вітерець шепне, чи жовна де кору
На липі подовбе , чи ящірка зелена
Зашелестить в кущі, вона, мов тороплена,
Дрижить, жахається, за матір’ю втіка:
Чому, як та, і ти жахливая така?
Як зуздриш, то й дрижиш! Себе й мене лякаєш !
Чи я до тебе — ти, як від мари, втікаєш.
Та я ж не вовкулак, та й не ведмідь-бортняк
З Литви; вподобав я не з тим твою уроду ,
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так
І славу накликать на тебе і невзгоду .
Ой, час вже дівчині дівоцьку думку мать:
Не вік же ягоді при гільці червоніти ,
Не вік при матері і дівці дівувать;
Ой, час теляточко від матки одлучити .
Ця розтягненість переказу зменшує артистичну вартість Гулакової переробки. У Горація мало не все очарування п’єси міститься в її недосказах: у нього зазначено лише кілька головних моментів, решту читач повинен доповнити сам. У Гулака, навпаки, все з’ясовано до краю. Там, де в первотворі образ намічений пунктиром — «я не лев, щоб розідрати тебе» — у нього три рядки коментарів: «Вподобав я не з тим твою уроду, Щоб долею вертіть твоєю сяк і так І славу накликать на тебе і невзгоду». — Місцевий кольорит покладено доволі густо: лютого тигра перетворено на вовкулаку, ґетулійського лева — на бортняка-ведмедя «з Литви». Але другої характерної для травестії риси немає: немає навмисного передражнювання тону, навмисної зміни в освітленні теми. Ліричний вузол п’єси — спокійна ніжність поважної літньої людини, оте милування молодою — дикою — вродою зоставлено не порушеним, не перев’язаним на новий лад. І коли переробці бракує властивої первотворові закінчености, то самі її хиби — необробленість віршу, необточеність фрази — надають їй своєрідної ласкавости. Ласкавість видається ще трохи грубуватою, але це тільки тому, що сама українська мова ще не досить витончена, подібна до натрудженої й шорсткої хліборобської руки.
Травестії Гулака-Артемовського знайшли собі високу оцінку в українській критиці. В цьому розумінні їх авторові повелося краще, ніж Котляревському: правда, його не підносили на ступінь основоположника нового письменства, але йому не довелося витримувати і стільки шалених наскоків та атак. — Перший із присудів належить Костомарову і міститься в його «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском наречии», 1843 року. Цей присуд Костомаров кілька раз повторяв і в пізніших своїх статтях. «Артемовский-Гулак, — писав він, — был редкий знаток самых мельчайших подробностей народного быта и нравов и владел народною речью в таком совершенстве, выше которого не доходил ни один из малорусских писателей». Костомарову вторує скубент Чуприна (проф. О. О. Котляревський). Не заперечуючи пародійного характеру окремих творів Гулака, скубент Чуприна вважає, що в нього «пародия является более внешним образом, как форма». Зміст став не той, і «стоит сравнить “Перелицованную Энеиду” Котляревского с переделками Горациевых сатир (помилка: од!) г. Артемовского, чтобы увидеть всю разницу между ними... Вы не встретите в них (Гулакових переробках) ни одной черты, которая могла бы обличить их немалороссийское происхождение... Под бойким пером его латинский наряд пришелся по вкусу малороссийской литературе. Она в нем немного странна на первый взгляд с ее философскими увещаниями оставить жизнь и смерть в покое, да подумать о том, есть ли горелка... Но все это искренно и чуждо цинических проделок предшествующей литературы». І навіть сам Куліш, що з таким завзяттям нападав на травестійний гріх Котляревського, ласкаво прийняв Гулака під свою руку, доглянувши в нього і повагу до народу, і різноманітність відтінків у мові, і чималу її гнучкість, і велику її міць.
Все це одгонить певним перебільшенням. Варт лише перегорнути дві-три сторінки Гулакових творів:
Чого ви, пранці, розсвербілись?
Який вас гаспид розчесав?...
Той дурень, хто іде дурним панам служити,
А більший дурень — хто їм дума угодити!
Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,
А що за те Рябку? — Сяку мать та таку!
Цинізму в Гулака ніяк не менше, ніж у Котляревського, а прославлена різнобарвність його мови не що інше, як леґенда, утворена критичними оцінками Чуприни та Куліша: мало не над усією літературною спадщиною Гулака стоїть досить виразний душок тієї «кабацкой речи», яку ставлено колись на рахунок Котляревському.
Ну ж! цуп останню ти гривняку з капшука,
Поки стара пере ганчірки;
Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,
Що помремо ми без горілки...
Коли Кулішеву характеристику стилю та мови Гулака і можна прийняти, то тільки з певним обмеженням, віднісши її до трьох-чотирьох виїмкових його творів, зосібна до півтравестованої «Любки» та перекладеного з Ґете «Рибалки».
§ 3. Переклади-травестії: Гулак-Артемовський, Гребінка. «Рибалка» належить до нечисленних перекладів Гулака-Артемовського; травестійного в ньому небагато, хоча в його підзаголовку ми й читаємо: українська баляда.
Травестія у нас з’являлася звичайно в тих випадках, коли автор хотів сказати щось своє власне, але разом з тим не наважувався одступити од твору, який вибрав собі за зразок, засвоював його плян, його засоби, всю його концепцію і новий, свій зміст формував по давній і чужій колодці. В своєму «Рибалці» Гулак-Артемовський вочевидячки намагається якнайточніше передати чужий зміст, чужу манеру. — З усім тим «Рибалка» не цілком і переклад. Невиробленість української поетичної мови, незвичка до лаконічного вислову не дали Гулакові змоги втиснути Ґетевський матеріял у 8 строф, складених з коротких чотири- та тристопових ямбів; у нього і рядки довші (од 4 стіп до 6-ти), і кількість строф більша (10 зам. 8) — взагалі рамки оповідання значно поширені. Беру прикладом початок баляди. У Гулака:
Вода шумить!... вода ґуля!...
На березі рибалка молоденький
На поплавець глядить і промовля:
«Ловіться, рибоньки, великі і маленькі».
Що рибка смик, то серце тьох!
Серденько щось рибалочці віщує:
Чи то тугу, чи то переполох,
Чи то коханнячко?... Не зна він, а сумує.
Сумує він, аж ось реве!
Аж ось гуде — і хвиля утікає!
Аж гульк! — з води дівчинонька пливе,
І косу зчісує, і бровами моргає.
В новому українському перекладі Дм. Загула:
Вода шумить, вода гуде.
На березі рибак
На вудку дивиться і жде —
Спокійно, сумно так.
Сидить і дивиться, і враз
Розбіглася вода,
І з хвилі вирнула в той час
Русалка молода.
На цілу строфу коротше! Друга риса Гулакового перекладу — її вже ми бачили у вірші «До Любки» — це навантажування поезії деталями, і до того ж деталями, відсутніми в первотворі. У Ґете русалка виринає з хвилі
І каже голосом дзвінким:
Чом вабиш ти мій плід
Зрадливим підступом людським
В смертельно душний світ?
А в Гулака —
Вона морга, вона й співа:
«Гей-гей, не надь, рибалко молоденький,
На зрадний гак ні щуки,ні лина,
Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?»
Оповідання обростає цілим рядом конкретних подробиць, які помітно затримують його темп. — І ще одна увага. П’єса Гете — баляда. Коли Гулак брався її перекладати, балядного стилю в українській поезії ще не існувало — була народня пісня, яку допіру почали збирати й вивчати, і була травестія, що мала уже за собою деяку поетичну традицію. Гулак скористувався засобами тієї й другої: від народньо-поетичної традиції він узяв здрібнілі форми слів: дівчинонька, коханнячко, любенький, веселенький, брівки, ніженьки; разом з тим він не визволився і від деяких зворотів травестійного характеру і цим сполученням травестійного з пісенним позбавив свою п’єсу стилістичної суцільности. Справді, дивне враження у нього справляє така, напр., строфа:
Коли б ти знав, як рибалкам
У морі жить із рибками гарненько,
Ти б сам пірнув на дно к линам
І парубоцькеє оддав би нам серденько.
Це «пірнути на дно к линам» видається певним дисонансом у фразі, як літера іншого шрифту в складі. Воно мимоволі нагадує Палінурову смерть з «Енеїди»:
Еней велів його прийняти,
Щоб не пустивсь на дно ниряти
І в луччім місці щоб проспавсь...
Перекладом мала бути, але стала по суті травестією і Пушкінська «Полтава» під пером Євгена Гребінки (Опыт перевода «Полтавы», поэмы А. С. Пушкина).
Гребінка належить до покоління, що прийшло на зміну поколінню Гулака-Артемовського (народився він в 1812 р.). Але літературне обличчя, стиль і мова Гребінчиної «Полтави» не являють ні одної нової риси проти Гараськових пісень або «Енеїди». Це й зрозуміло: переклад «Полтави» Гребінка розпочав в 1831 р. ще студентом Ніженської гімназії вищих наук кн. Безбородька, тільки приступаючи до літературної праці і, як кожний початкуючий автор, використовуючи уже готовий, зформований стиль. Перекладаючи Пушкіна, він спромігся передати його лише в тонах «Енеїди».
Досить порівняти хоча б один уривок російського первотвору з його українською передачею, щоб побачити, як мало «спроба» Гребінки може називатися перекладом. Беру з «Полтави» характеристику історичної доби, на тлі якої розгортається фабула.
Была та смутная пора,
Когда Россия молодая,
В бореньях силы напрягая,
Мужала с гением Петра.
Суровый был в науке славы
Ей дан учитель: не один
Урок нежданный и кровавый
Задал ей шведский паладин.
Но в искушеньях долгой кары,
Перетерпев судеб удары,
Окрепла Русь. Так тяжкий млат,
Дробя стекло, кует булат.
Венчанный славой бесполезной,
Отважный Карл скользил над бездной:
Он шел на древнюю Москву,
Взметая русские дружины,
Как вихорь гонит прах долины
И клонит пыльную траву.
У Гребінки ця характеристика доби читається:
За білого царя Петра —
Колись давно робилось дуже,
Він був розумний, гарний, дужий,
Шмигляв в шатро (?) і із шатра
За тридев’ять земель в чужині,
Дививсь на дивовижі там
І те заводив в Московщині,
Щ о льготою було людям.
Попавсь небіжчик в анацію,
Як швед крутив, бач, веремію,
В Москву гнав військо звідусіль,
Поки не вивчивсь воювати
Петро, та й дав поганцям знати,
Оддякував за хліб, за сіль,
Вершляг, хоч шклянку розбиває,
Та штуку з криці вибиває.
Карл, постягавши німців силу,
Ішов войною на Москву,
Змітавши москалів дружини,
Як вихор пил ясене з долини
І на облозі гне траву.
Пушкіна в цих двох абзацах майже не зосталося. Перш за все Пушкін дуже далекий од думки ототожнювати Петрові реформи з льготою людям: вивчаючи добу з документів, він прекрасно знав, що народнім масам реформаційні заходи Петра принесли не пільгу, але новий тягар. Він тонко характеризує різницю між законами Петра, що були виразом його реформаційної програми і визначалися мудрою поміркованістю, і його наказами, жорстокими і дикими, « писаними батогом »; а коли і прославляє Петра, то, головним чином, за його ролю будівничого «в гражданстве северной державы», а не за милосердя і полегкості народові.
Поруч з таким перекрученням Пушкінського погляду на Петра та його добу, ми бачимо в Гребінки доволі грубе підробляння під народне розуміння, удавану наївність, для якої шведи і німці те саме («Карл, постягавши німців силу...»), розтягненість (в наведеному уривкові, біднішому на зміст, аніж ориґінал, 21 рядок зам. 18-ти Пушкінових) і цілу низку запозичених у Котляревського образів, зворотів та епітетів. «Білий цар» Петро у нього шмигляє в шатро і з шатра, немов «Енеус, маґнус панус»; Мазепа для нього — пресучий гетьман (епітет Сівілли); Карл XII — « хлопець нібито проворний, До різанини геть моторний, Регочеться проти гармат» і т. д. Описуючи Мазепині інтриги по чужих державах, Гребінка цілком впадає в тон IV частини «Енеїди» з її описом протитроянської коаліції:
Заворушились Запорожці,
Загомоніли Чорноморці,
яких тоді не було й імени, і навіть —
В Очакові, в землі турецькій,
Зібралась щось не по-братецьки
Песиголовців череда.
Ці незугарні песиголовці, яким рішуче нема чого робити в поемі, заснованій на історичній традиції, становлять явну паралелю до діви-царя Камілли Котляревського (Енеїда, IV, 131-132).
Тон Пушкінської поеми то тут, то там підпадає жорстокому пародіюванню. Романтичне кохання одного з «Полтавских казаков», змалку закоханого в Марію Кочубеївну, що «уныл и сир», одійшов од неї, —
Когда наехали толпою
К ней женихи...
особливо постраждало від того. Пушкінське оповідання —
Когда же вдруг меж казаков
Позор Мариин огласился,
И беспощадная молва
Ее со смехом поразила, —
И тут Мария сохранила
Над ним привычные права.
Но если кто, хотя случайно,
Пред ним Мазепу называл,
То он бледнел, терзаясь тайно,
И взоры в землю опускал...
набирає у Гребінки якогось неприємного, вульґарного відтінку:
Найкращий був між козаками
Один ще молодий козак,
І цей з другими парубками
Гарбуз ісхрумав, неборак...
Ім’я пресучого гетьмана,
Мов жид якесь ім’я Гамана,
Кусавши чорний вус, ворчав...
Але що особливо цікаво, це те, що Гребінка не відчув українсько-історичного кольориту «Полтави». Пушкін, прославляючи державні заслуги Петра і його знамениту «вікторію» над шведами, як подію, що забезпечила успіх його реформаторським плянам, зумів проте зрозуміти і, під впливом автономічно-шляхетського памфлету кінця XVIII в., т. зв. «Історії Русів», зформулювати настрої українських патріотів Мазепинських часів.
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы —
говорить у нього Мазепа. — Гребінка був українським патріотом такого ж обивательського типу, як і Гулак-Артемовський. Його український патріотизм подібний був до узору, вишитого на канві щирої відданости російській офіціяльній програмі самодержавія, православія і народности. При меншій дозі сервілізму та «облесного роялізму», як у Гулака, він єднав у собі дві любови. З одного боку —
Измлада, от самой моей колыбели,
Мне грустно стенали пастушьи свирели;
Печаль розливалася в песнях родных.
Рыдая, я слушал унылую Чайку;
Мне пели, как ляхи сожгли Наливайку.
З другого:
... Царство без границы
Надвинулось на многие моря.
И запад, и восток, и юг, и север
В одно слились. Везде — язык славянский,
Везде святая праведная вера,
И правит им один великий царь.
И царство то чудесное — Россия.
З цими річами, вложеними в уста Богданові Хмельницькому, з цими поглядами політичними, Гребінка постарався зламати вістря занадто різким незалежницьким заявам Пушкінського Мазепи:
Давно, без дідівської слави,
Ми, як воли, в ярмі жили
У підданстві або Варшави
Або великої Москви.
Настрої козацької молоді, сповненої певности, що коли б на її чолі стояли «старый Дорошенко иль Самойлович молодой», «Тогда в снегах чужбины дальней Не погибали казаки, И Малороссии печальной Освобождались бы полки», — тратять у нього щонайменше половину своєї енергії:
Тоді в снігу в лихій годині
В Москві не дохли б козаки,
І скрізь по селах України
Рушали сотні і полки.
Гребінці явно не пощастило передати в своїм перекладі тон і стиль «Полтави». Брак художнього хисту, що міг би сам, власними силами, потрапити на шлях перекладу — при повній відсутності в українській літературі поетичних зразків нетравестійного типу — не дав йому змоги утворити відповідну ориґіналові художню форму; а російський патріотизм провінціяльного ґатунку, що не насмілився піти дальше від банальних славословій Петрові та банального потріпування Мазепи, ослабив у його переказі прекрасну концепцію Пушкінської поеми: протиставлення дрібних нібито ватажків українського партикуляризму та героїчної постаті творця російської державности —
В гражданстве северной державы,
В ее воинственной судьбе,
Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,
Огромный памятник себе.
У своєму освітленні Петрівсько-Мазепинської доби український письменник початків XIX в. не доріс ні до політичної свідомости українських автономістів XVIII ст., ні до Пушкінського трактування ролі Петра і Петрівської реформи. Всупереч усім доброзичливим сподіванням Квітки , Гребінчина «Полтава» вийшла твором грубим і ординарним, безсилим привабити читача своєю ідейною стороною та художніми заслугами .
§ 4. Травестійний стиль у прозі: Квітка та інші. Наскільки травестійна манера була на той час популярною і наскільки до смаку припадала вона українській публіці, можна бачити хоч би з того, що до неї звертаються не тільки поети, але й прозаїки, утворюючи форму травестованого оповідання, грубо гумористичного, з карикатурним трактуванням народнього побуту, на запозичений і по-своєму перекроєний сюжет.
Такий характер має одно з перших оповідань Квітки-Основ’яненка, його «Салдатський патрет» (уміщений в харківському альманахові «Утренняя звезда» на 1833 р.).
Найкраще означення оповідання належить самому авторові: це — «латинська побрехенька, по-нашому розказана», одна з славнозвісних, давніх, як світ, греко-римських анекдот, перенесена в українську життьову обстанову. Оповідає вона про славетного грецького маляра Зевксіса, який так правдиво потрапив змалювати китицю винограду, що птиці зліталися до його картини і дзьобали ягоди. У Квітки замість Зевксіса фігурує Кузьма Трохимович, майстер з Курської Борисівки, відомої своїми «богомазами та малярами». І відповідно до місцевих умов малює Кузьма не виногрона, а «салдатський патрет»; на замовлення пана, великого аматора городів, має він зробити москаля та такого, щоб «як живий був, щоб і горобці боялися»... Портрет готовий — «пикатий, мордатий, та з здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чоловікові страшний»... «Як задивишся на нього, так, бачиться, вже й ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дриґа... от побіжить... от битиметь!» Робота майстерна, ілюзія повна, але сумлінний майстер везе його на ярмарок, бажаючи почути про себе людську критику.
При цій нагоді Квітка розгортає перед нами широку картину українського ярмарку — тон оповідання зумисне простакуватий, манера широкомовна, трохи шаржована. Читача вона, безперечно, втомлює, особливо там, де описуються численні непорозуміння, які виникають на ґрунті приймання «парсуни» за живу людину.
Після довгої низки непорозумінь до портрета надходить гурт парубків з шевцем Терешком на чолі. Терешко скидає шапку і ввічливо вклоняється москалеві, а коли товариші підіймають його на глум, починає гостро критикувати портрет, напираючи на різні дефекти в змалюванні чобіт на солдатові. Кузьма Трохимович поправляє чобіт. Тоді насмілений Терешко починає вказувати помилки і в змалюванні одежі, але його уваги, яким на цей раз бракує авторитетности фахівця, викликають з боку маляра гостру одсіч: «Швець знає своє шевство, а в кравецтво не мішайся». — Ця частина оповідання перелицьовує другу, теж клясичну, анекдоту про маляра Апеллеса. Роздратований претенсійною критикою шевця, Апеллес у латинській версії анекдоти одповідає йому: Ne sutor ultra crepidam — «Не далі чобота, шевчику».
Таким чином у «Салдатському патреті» маємо не що інше, як сполучення двох клясичних анекдот, обставлених низкою побутових подробиць і переказаних у широкомовній, трохи скарикатуреній «для ефекту» народній манері; те, що можемо назвати оповіданням-травестією в повнім розумінні цього слова. Інші гумористичні повісті Квітки — «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав’язано», «Купований розум» — належать до цього жанру лише почасти. Травестії в тісному розумінні, як перелицьовування чужого сюжету, в них немає, але карикатури і шаржу більше, ніж досить. Усі вони являють собою переробки народньо-анекдотичного матеріялу. «Пархімове снідання» засноване на анекдоті про дурного чоловіка, що накупив собі на сніданок хріну («Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте»); «Підбрехач» — на переказі про немудрого старосту, що пішовши «підбрехувати» за жениха, перебільшив не тільки його позитивні риси, але і його хиби; «Купований розум» — на байці про недолугого школяра, що скільки не їздив по чужих сторонах, а нічого, крім сорому на себе і своїх батьків, не виїздив, і т. д., і т. д. Ампліфікації в цих оповіданнях менше, дія розвивається темпом дещо швидшим, — але розумування ті самі, те саме загравання з читачем, те саме підробляння під розуміння і фразеологію простої людини. Своїм корінням ця Квітчина манера заходить до російського фейлетона тих часів, дечим запозичається у молодого Гоголя, як автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки»; в дальшім своїм розвитку вона дає на українському ґрунті гумористичні оповідання Стороженка («Вуси», «Голка», «Не в добрий час»), Нечуя-Левицького («Баба Параска і баба Палажка», «Жовті гуси»), Г. Коваленка та ін.
Проза 30-40 років подає нам і найгірші зразки цієї манери в писаннях Гребінки. Невміння додержати міри в звертаннях автора до читача, надуманість дотепів, невдатні підроблення під селянський смак і вислів — от чим характеризується Гребінчине оповідання «Так собі до земляків», уміщене в альманасі «Ластівка» 1841 року.
Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Боже ти мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько! А тих, мовляв, дівчат і молодиць... Не проти ночі згадуючи! О, бодай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничок Котляревський, «НаталкуПолтавку», та увесь світ звеселив; усі наші, і москалі, і німці, і турки — не нахвалються: «спасибо», говорють, «хоть хохол, а выкинул штуку знатную!» Що ж би було, якби всіх списать!
Добродушна балакучість Квітки, непереможний комізм молодого Гоголя в цих надуманих рядках вироджуються в широке і порожнє просторікування.
Ця зумисне простацька манера переходить і в епістолярний стиль тих часів. Варт передивитися «Супліку» Гулака-Артемовського до Квітки, Квітчину «Супліку до пана іздателя» (приложену до «Салдатського патрета»), приватне листування Квітки, Гребінки, Гулака-Артемовського — скрізь і всюди ми побачимо цю ніби народню розмову. От, напр., Квітка. В теплому, зворушливому листі до Шевченка, розповідаючи про своє перше враження од «Кобзаря»: «Я його притулив до серця, бо дуже шаную вас і ваші думки крепко лягають на душу», — він нараз прохоплюється:
Ні вже так, що ваші думки! Прочитаєш і по складам і по верхам, та вп’ять спершу. А серце так і йока.
От «писулька» Гулака-Артемовського, — ще грубіша:
Йовграпе! Бажав єси казки: от тобі «Солопій та Хивря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не дошмиги. Сам бачив єси, та деяким і не повилазило, що я захирів так, що й голови не підведу, та ще й доведеться вистояти добрий калантир у домовині!
Але рекорд і тут побиває Гребінка. От як переказує він старому Квітці враження од його повістей:
Давно, дуже давно я вас знаю, добродію, не один раз я одводив душу, балакаючи з вами, не раз плакав від щирого серця, слухаючи ваших казок, або реготавсь, як той козак, донезмогу — от що! А ви цього й не знаєте! Ще недавно оце я вам казав, та й не я один, а всі наші — превелике спасибі за «Козир-дівку»; з біса була десь гарна дівчина! Я читав таки ваше рукописне у цензурі; прочитав та аж облизавсь!
А от з другого листа — перша звістка про перші віршовані спроби Шевченка:
А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни, та вдар руками об поли!...
На зразок таких листів-«писульок» складалися і авторські передмови до збірників та окремих публікацій, напр., «Дещо про того Гараська» Гулака-Артемовського. І навіть поважна, далека од травестійного жанру, муза Шезченкова часами ступала на цей шлях. Прочитаймо передмову до «Гайдамаків»:
По мові передмова, можна б і без неї. Так ось бачите що: все, що я бачив надрукованого (тільки бачив, а читав дуже небагато), всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно не треба передмови, а коли вже пускаю в люди, то треба й з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловия!» Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловия...
Дещо облагороджена, перейнята високою думкою про те, що «житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою зостанеться од моря і до моря слов’янськая земля», — ця передмова все таки повторює не одну гримасу Гулаківсько-Гребінчиного стилю.
Такі були перші кроки української прози, її форми становлять певну паралелю формам поетичним. Перша спроба українського оповідання, «Салдатський патрет» Квітки — є сута травестія, цілком подібна до «Енеїди» Котляревського, «латинська побрехенька, по-нашому розказана». Пізніше оповідання — це переробка народньої анекдоти, видержана теж у бурлескному стилі. З оповідання бурлескна манера переходить на епістолярну літературу: приватне листування авторів, супліки, передмови і навіть критичні замітки (останні досить часто мають форму листів до редакції). Держиться вона тут у 40-х і навіть 50-х рр. Пригадаймо: О. О. Котляревський, один з тих, що нападалися на бурлескні твори, хіба не підписав свого огляду українського письменства бурлескним псевдонімом скубента Чуприни?
§ 5. Травестія в 40 — 50 рр. Олександрів, Копитько, Кухаренко. Після короткочасного піднесення в писаннях Гулака-Артемовського травестійна творчість, так звана котляревщина, знову спускається на щабель малохудожніх, а то й зовсім нехудожніх «проб пера» провінціяльних літератів.
«Перелицьовану Енеїду» Котляревського професор Дашкевич визначив, як «сочетание бурлеска и пародии с более глубокими мыслями»; інші дослідники додали до того, що це «сочетание» з художнього боку обставлено дуже непогано — випуклі постаті, влучна мова, кольоритно змальований побут. Гулак-Артемовський потрапив піднестися на висоту «Енеїди», лише як твору художнього: «более глубоких мыслей» в його переробках з Горація і Лєрмонтова («Кінець віку») не знайти. Щождо творів провінціяльного аматорства 40-50-их років, то вони просто вражають вузькістю ідейного засягу і безсилістю виконання.
Одним із таких творів був «Вовкулака» Степана Олександрова, уміщений в «Южном Русском Сборнике» А. Метлинського 1848 р. — Степан Олександрів був сільський священик, родом з Цареборисівки, Ізюмського повіту на Харківщині, вихованець Харківського колеґіюму; в літературі він появився людиною уже літньою, маючи добрих чотири десятки за плечима. Серед літературних творів, які заохотили його до віршування, поруч «Енеїди» Котляревського та «Салдатського патрета» Квітки, були речі іншого ґатунку, писані не для розваги, не для жарту, і в тому числі «Кобзар» Шевченків:
Дванадцять літ прожив я в бурсі,
Та й не прийшло тоді в догад,
Що наша кобза в Петенбурсі
Колись то буде грати в лад .
Тепера ж, як в моє віконце
Пісень знайомих з п’ять прийшло, —
Мені здалося, наче сонце
Посеред ночі ізійшло.
Але та, іншого ґатунку, література на поемі Олександрова не відбилася. Його незугарний, немотивований психологічно «Вовкулака», хоч і заснований на народнім переказі, але далекий од тієї побожности, з якою ставились письменники 40-х рр. до народньої творчости. Зміст поеми становить трилітнє блукання вовкулакою героя Володьки, покараного закляттям відьми. В кінці оповідання мораль:
...Не треба ворога клясти —
Його без тебе Бог накаже,
А ти не лайся, а прости.
Так Бог усім велить робити,
Хто нам яке подіяв зло,
За те Його вже діло мстити,
А ти роби йому добро.
Другий із доволі численних творів тих часів і того ж жанру — «Жабомишодраківка» К. Думитрашкова (Копитька), видана в Петербурзі р. 1859. «Війна жаб і мишей» — ця стародавня грецька поема — в переробці Думитрашкова «з гречеського лиця на козацький виворот перештопана», до того перештопана не без наміру надати їй алегоричного характеру. Під жабами Думитрашків розуміє запорожців, під мишами — поляків. Юпітер у нього держить за жабами, лякає мишей блискавкою, а коли блискавки показується мало, насилає на них раків, під якими треба розуміти російську армію, що розв’язала довгу польсько-українську зваду. В гексаметрах поеми багато вульґарних форм, грубих фразеологічних зворотів: хвабрий, муниця (амуніція), страженіе, шкадрон (ескадрон), Явропа, «м’яса чорт має зверху», «дав дуба», «ніг до стогаспида мали» і т. д.
Ще нижче стоять твори анонімні, з якими ми вступаємо в царину літератури суто обивательської. В цих творах немає ні історичних картин, у позичену рамку вправлених, ні на свій лад перероблених народніх повір’їв: приїзд губернатора або архиєрея, смерть місцевого нотабля, якийсь губернський, а то й повітовий скандал — такий їх зміст. Важкий, незграбний, насичений провінціялізмами вірш, повний ремінісценцій з Котляревського — така їх форма. От одна з цих поем. Оповідає вона про смерть генерала Завадовського, «палача Кавказа», що, командуючи Кубанською пограничною лінією, руйнував аули горян. Безоглядний кар’єрист і свого роду «свобідний мислитель», генерал Завадовський, мабуть, глибоко обурив своїми думками і поводженням провінціяльне сумління, і воно помстилось на нім леґендою. У хвилину смерти до генерала являється «владика Тартару» і забирає його з собою, як запеклого і непокаяного грішника. Поему написано двома мовами. Священик, що приходить сповідати Завадовського, демон і сам автор поеми користуються російською мовою; Завадовськии же, як «закоренелый малоросс», усі свої добродушно ціничні репліки подає по-українськи, приправляючи їх приказками і порівняннями. І навіть тоді, коли демонські слуги тягнуть його до пекла, прощається з цим світом і маєтками українською фразою:
Ой, братіки, пропав я з вами,
Прощай, Платонівка, прощай!...
«Вовкулака» Олександрова, «Жабомишодраківка» Копитька, анонімні «Последние минуты Завадовского» — все це різні точки на похилій площі, якою пішла котляревщина в період нових літературних настроїв, в добу по смерті Котляревського. Але тоді ж, у 40-х рр., зроблено було й спробу піднести травестію на ступінь цілком поважного літературного жанру. Спроба ця належить, як довів І. М. Стешенко, Якову Кухаренкові, отаманові Кубанського війська, наслідувачеві Котляревського і приятелеві Шевченка (†1862). Її назва — «Харко, запорозький кошовий», її завдання — змалювати початок Кубанського війська і перші кроки української колонізації на Кубані — прихід запорожців та втікачів-селян з старої України.
На цю думку навів Кухаренка його кубанський патріотизм (всі його твори прославляють Кубань і кубанців), а зразок для Харкової постаті дав йому Котляревський своєю характеристикою Енея, тільки не бурлаки, не «парубка моторного, удатного на всеє зле», яким Еней являється в перших частинах, а кошового, розважного ватажка козацького, що «умом і храбрістю своєю»
В опрічнеє попав число (V, 36),
що один за всю свою ватагу одповідає і за думами не спить цілі ночі (VI, 31). Цей Еней справді нагадує відомі нам постаті основоположників нового козацтва, і проф. Дашкевич цілком слушно підкреслює його історичність: «Эней и его спутники — это как бы казачество, бродившее по свету после разрушения Сечи». Що в Котляревського сталося само собою, і то не зразу, те Кухаренко ставить перед собою свідомо, як певне літературне завдання. Він хоче дати поетичну обробку справжньої історії Кубанського війська. Але це завдання вимагало од нього — розірвати з усіма засобами травестійного письма, дати історичну поему такого типу, як Пушкін у своїй «Полтаві». На такий крок у Кухаренка не стало сміливости. Поперше, він зберіг псевдоклясичний плян травестійної поеми, в більшій мірі навіть, як сам Котляревський. Свого героя він показує нам на середині його повного пригод шляху, in mediis rebus; ми бачимо Харка, що блукає в нетрях, у невідомій стороні і скаржиться на долю, аж поки не потрапляє в яму, викопану на вовків. З вовками він сидить там цілу ніч, а вранці другого дня його визволяють звідти звіролови, що приходять по здобич. Такий зміст 1-ої пісні. У дальших піснях дається експозиція: Харко, подібно до Енея у Верґілієвій поемі, в довгій промові оповідає своїм господарям свою попередню історію, як став він запорозьким кошовим, які робив походи, як боровся з польонофільством городової старшини. В цій довгій і плутаній, повній анахронізмів оповісті, де згадуються, як сучасники, всі помітні історичні діячі двох століть — XVII-гo i XVIII-гo (польський король Владислав, Катерина II, Виговський, Конецпольський і Кальнишевський з Глобою), зорієнтуватися дуже нелегко. Та автора, видно, і не обходить повна історична точність. Його Виговський, Чаплінський та ін. — постаті схематичні, що позначають собою різні політичні програми, популярні серед козацької старшини. В кінці IV розділу Харкове оповідання перериває господиня дому, що дала захист кошовому в «країні імгеретин»; вона веде його в пущу, купає в багні, бо так заповідала їй мати Харкова, колишня її приятелька, показує йому в чарівному люстрі славну долю Кубанського війська:
Слобідок було хоть мало
І не встроені були,
Но Харкові легше стало,
Бо щасливо там жили:
Рибу по морях ловили,
Бога у церквах молили,
Щоб Господь вмилостивлявсь;
Табуни, отари ходять,
Череди скотини бродять, —
Наш Харко аж засміявсь.
Далі знову продовжується оповідання Харкове, і на цей раз доходить до зруйнування Січі. Чутка про Харка досягає імгеретинської цариці Ганни (Дідона «Енеїди»), але тут на порозі роману Харко — Ганна поема уривається. Сплянована дуже широко, вона розгортається поволі, обростає непотрібними деталями, погрожує стати «поэмой песен в двадцать пять».
Друга риса травестійного стилю, яку повинен був і якої не зміг стерти Кухаренко, це численні описи гулянок та пияцтва, нудні й розтягнені, позбавлені кольоритности «Енеїди»:
Випили вони по чарці,
Трохи згодом по другій;
З’їли м’яса по ковбатці,
Як ось гульк — іде Сергій
Сват, за ним кума і сваха;
Шурин Дорош, Клим, Домаха,
Пимен, Васька і Улас;
«Будьте-здрастуйте», — сказали,
Тай і хліб на стіл поклали.
«Дякуєм! сідайте в нас» і т. д., і т. д.
Сцена частування розтягається на цілих десять строф, домішуючи в історичну поему чужі щодо тону і непотрібні для неї побутово-описові елементи. І це на протязі всіх 7 розділів. У результаті трудно зрозуміти, що саме являє собою «Харко». Для бурлеску в ньому занадто багато історії, імен і подій, які трактуються поважно, не без патріотичного часом захоплення (коли авторові хочеться посміятися, для чого заходжуватись коло таких важких речей, додержуватись такого широкого, складного і штучного пляну?). Для історичної поеми в ньому занадто багато побутових, по-бурлескному освітлених сцен, занадто горілки і пияцтва. І що це за історична поема, з якої вигнано, витравлено все суто історичне, де в одно обличчя зливаються два різні століття, де панує цілковитий непорядок в іменах і дійових особах, де твориться недвозначне насильство над історією?
Поетичний хист у Кухаренка невеликий. Це одразу видко з його кострубатого, тяжкого на ходу віршу, з невиразности героїв, засмічення поеми зайвими іменами, зайвими деталями. Але Кухаренкова спроба пристосувати травестійну форму до поважного сюжету не вдалася не тільки через брак або недостатність його таланту: головне значення мала тут різка невідповідність між історично-патріотичним змістом і травестійною, для інших предметів утвореною, формою. Нове вино вимагало і нових міхів.